Правовое регулирование
§ 1. Поняття правового регулювання
Всі правові явища, розглянуті раніше (правосвідомість, юридичні норми, правовідносини, акти правозастосування та ін.), досліджувалися переважно відокремлено одне від одного без врахування їх реального функціонування. Завдання ж цього розділу полягає у висвітленні на підставі вже набутих знань про зазначені юридичні феномени системної побудови правової дійсності, механізму взаємодії різних юридичних явищ, що її утворюють, сукупним результатом динамічного поєднання яких і є правове регулювання суспільних відносин.
Як уже відомо, необхідними умовами існування і гармонійного розвитку кожного суспільства є узгодження інтересів різних його членів, встановлення і підтримування у стосунках між ними певного порядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, природного добору, демографічних процесів та ін.). Однак основне навантаження в реалізації зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену систему соціальної регуляції, важливе місце в якій посідає правове регулювання.
Зміст будь-якого різновиду соціального регулювання (морального, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного) так чи інакше полягає у визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до цілей регулювання меж дозволеної і забороненої поведінки соціальних суб"єктів, встановленні ідеальних моделей їхніх стосунків у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного дотримання ними даних установлень. Все це повною мірою властиве і правовому регулюванню, яке в загальному плані може бути охарактеризоване як процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин.
Разом з тим правовому регулюванню притаманна і певна специфіка, воно має низку тільки йому властивих ознак.
Однією з них є тісний зв"язок правового регулювання з державою. Саме держава в особі її уповноважених органів відповідно до закономірностей розвитку і потреб суспільного життя встановлює загальні засади (принципи, цілі, завдання, межі) і розробляє основні засоби правового регулювання. Це робиться передусім шляхом формування системи законодавчих та інших нормативних правових актів з відповідних питань.)Держава засновує юридичні установи правозастосовчого, правоохоронного та іншого профілю, що беруть безпосередню участь в організації і здійсненні правового регулювання, координує їх діяльність, застосовує в разі необхідності державний примус до порушників правового порядку. Важливе значення мають державні заходи, спрямовані на ознайомлення населення з положеннями чинного законодавства, юридичними механізмами задоволення та захисту його інтересів. Завдяки всьому цьому правове регулювання набуває таких не завжди характерних іншим видам соціального регулювання рис, як всезагальність, обов"язковість, конкретність, державна примусовість, стабільність і прогнозованість.
Друга із згаданих ознак знаходить свій вияв у системній природі правового регулювання. Правове регулювання здійснюється за допомогою різноманітних, але водночас таких, що діють узгоджено, передбачають один одного, юридичних засобів: норм права, правових відносин, актів тлумачення і застосування правових норм та ін. Наприклад, реалізація юридичних приписів, що встановлюють покарання за правопорушення, відбувається не інакше як через охоронні правовідносини, що виникають на підставі зазначених приписів при наявності фактів правопорушень між особами, що їх скоїли, та компетентними органами держави. У свою чергу, ці правовідносини обумовлюють прийняття різних право-застосовних актів (а саме: вироків суду, постанов зі справ про адміністративні правопорушення та ін.), які покладають на правопорушників обов"язок понести передбачену законом міру юридичної відповідальності. Врегулювання конкретних вчинків, актів поведінки людей - ці і деякі інші юридичні явища виступають відносно даної мети як єдина система, цілісний комплекс тісно пов"язаних між собою правових засобів.
Крім того, правове регулювання вирізняється серед інших форм соціальної регуляції своєю цілеспрямованістю і результативністю, які виявляються в орієнтації правового регулювання на
РОЗДІЛ XXVII
досягнення чітко позначеного в нормах права соціального результату, а також у широкому діапазоні існуючих для цього способів дії (починаючи зі стимулювання бажаної поведінки правових суб"єктів через надання певних рекомендацій, встановлення пільг, заохочень і закінчуючи можливістю застосування до них засобів державного примусу), що дозволяють ефективно вирішувати поставлені завдання.
Правове регулювання не слід ототожнювати з більш масштабним явищем - правовим впливом, що охоплює і саме правове регулювання і ті прояви дії права, які безпосередньо не пов"язані з виконанням його прямого призначення в суспільстві - визначенням вираженої і ззовні поведінки соціальних суб"єктів. Так, право здійснює поряд з правовим регулюванням виховний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний вплив на свідомість людей.
Нетотожність правового регулювання і правового впливу знаходить свій вияв і в тому, що на відміну від системного характеру правового регулювання, яке реалізується, як уже було зазначено, шляхом взаємодії різноманітних юридичних засобів, джерелами правового впливу можуть виступати і окремо взяті юридичні явища, наприклад норми права, індивідуальні правові акти і т. ін.
Процес правового регулювання є тривалим у часі і розпадається на кілька відносно самостійних етапів (стадій). У змістовому плані розмежовують стадії правової регламентації суспільних відносин і дії права. У функціональному аспекті розрізняють стадію формування нормативної основи правового регулювання, стадію встановлення правових відносин, а також стадії застосування та реалізації правових норм. Більш детально структура правового регулювання буде розглянута далі. Попередньо ж зауважимо, що правове регулювання не завжди проходить всі перелічені етапи, оскільки деякі норми права мають дещо спрощений механізм своєї реалізації.
Правоутворююча діяльність державних органів, наділених повноваженнями у формулюванні правових приписів, є важливим, але не єдиним джерелом права. Тому і правове регулювання здійснюється не тільки через державу, хоча саме вона зараз забезпечує юридичне опосередкування переважної більшості соціальних зв"язків. У відповідних межах та в певних сферах суспільних відносин у його забезпеченні беруть участь й інші суб"єкти, у тому числі громадські об"єднання, комерційні організації, трудові колективи. Причому, у зв"язку з помітним посиленням на сучасному етапі розвитку суспільства об"єктивних тен-406
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН
денцій до подальшої диференціації, ускладнення соціального життя, що унеможливлює управління суспільними справами тільки в централізованому порядку, значення правового регулювання, здійснюваного на цьому рівні, щодалі зростатиме.
Правове регулювання поширюється (повинне поширюватися) не нг всі стосунки людей, а лише на ті суспільні відносини та зв"язки, які входять до предмета правового регулювання. Під предметом правового регулювання розуміють сукупність суспільних відносин, які можуть бути упорядковані юридичними засобами і об"єктивно потребують такого упорядкування. Визначення фактичного складу предмета правового регулювання пов"язане з необхідністю врахування низки обставин.
По-перше, правове регулювання є прийнятним тільки для вольових суспільних відносин, учасники яких спроможні свідомо обирати і реалізовувати певні варіанти власної поведінки.
По-друге, специфіка цього виду соціальної регуляції не дозволяє застосовувати його до тих сторін суспільного буття, що не піддаються зовнішньому контролю. Право не здатне (і не повинне) спеціально визначати думки людини, її внутрішню позицію з будь-яких питань.
По-третє, оскільки правове регулювання базується здебільшого на нормативній основі, воно є найбільш ефективним для досить сталих, повторюваних, типових суспільних відносин, ознаки яких в узагальненому вигляді можуть бути зафіксовані у правових приписах.
По-четверте, правове регулювання повинне застосовуватися лише до тих соціальних відносин, що мають певну суспільну значущість і (або) не можуть без цього нормально розвиватися і функціонувати. У зв"язку з цим недоцільно поширювати юридичну регламентацію на відносини, належна упорядкованість і розвиток яких забезпечується за рахунок інших соціальних регуляторів (звичаїв, моральних, корпоративних, релігійних норм).
По-п"яте, правове регулювання не придатне для визначення характеру особистих стосунків людей, таких як кохання, дружба
та деякі інші.
Розглянуті чинники мають об"єктивну природу. Однак існують і деякі суб"єктивні (або суб"єктивно-об"єктивні) фактори, що впливають на обсяг відносин, які регулює право. Найзначнішими серед них є стан загальної і правової культури населення, рівень розвитку правової науки і юридичної техніки, ефективність юридичної практики тощо.
РОЗДІЛ XXVII
Метод децентрализованного регулирования , построенного на координации целей и интересов сторон в общественном отношении, характерен для отношений субъектов гражданского общества, удовлетворяющих в первую очередь свои частные интересы. Этим методом регулируются отношения в сфере отраслей частноправового характера.
Метод централизованного регулирования регулирует отношения, где приоритетным, как правило, является общесоциальный интерес. В государственно-организованном обществе общесоциальные интересы выражает в первую очередь государство, осуществляющее централизованное управление социальными процессами, наделенное властными общезначимыми полномочиями. Поэтому централизованными методами, как правило, осуществляется регулирование в публично-правовых отраслях (конституционном, административном, уголовном праве).
Один из них именуется императивным. Эго такой метод, при котором субъекты могут действовать только так, как предписано нормой права, и не иначе. Например, предписание закона о том, что личный обыск осуществляется лицом того же пола, что и обыскиваемый, является безусловным, категорическим, императивным.
Другой метод, именуемый диапозитивным , дает возможность сторонам в каком-либо правоотношении самостоятельно решать какие-то вопросы. Лишь тогда, когда они этого не сделали, возникает обязанность следовать правовому предписанию. Например, согласно ст. 135 ГК РФ принадлежность следует судьбе главной вещи, если договором между сторонами не предусмотрено иное.
В правоведении избирают разные методы правового регулирования в зависимости от характера отношении между сторонами правоотношения. Стороны могут находиться в отношениях субординации (власти и подчинения), например в административном праве. В других правовых отношениях стороны находятся в отношениях координации своих интересов и потребностей, например в гражданском праве.
Способы правового регулирования
Способы правового регулирования определяются характером зафиксированного в норме права предписания, способами воздействия на поведение людей.
В теории права принято выделять три основных способа правового регулирования.
Первый способ — предоставление участнику правовых отношений субъективных прав (управомочивание). Этот способ выражается в комплексе дозволений управомоченному лицу на совершение определенных действий (например, собственнику дозволяется владеть, пользоваться и распоряжаться принадлежащей ему вещью).
Второй способ - обязывание совершить какие-то действия (например, собственник жилого дома обязывается платить налоги).
Третий способ - запрещение , т. е. возложение обязанности воздерживаться от определенных действий (например, работодателю запрещено привлекать к сверхурочным работам несовершеннолетних).
Второй и третий способы имеют определенное сходство: и тот и другой предполагают возложение обязанностей, но если в одном случае обязанности имеют позитивный, активный характер, то в другом — пассивный.
В качестве дополнительных способов правового воздействия можно указать на применение мер принуждения (например, возложение юридической ответственности за совершенное правонарушение). Этот способ относится к дополнительным. Во-первых, он представляет собой вид обязанности: юридическая ответственность может рассматриваться как обязанность претерпевать лишения, кару, наказание. Во-вторых, этим способом обеспечивается надлежащее исполнение предоставленных прав, исполнение возложенных обязанностей, соблюдение установленных запретов.
К дополнительным способам относится предупредительное (превентивное) воздействие норм, предусматривающих возможность применения правового принуждения. Например, нормы уголовного кодекса обладают превентивным воздействием на лиц, склонных к совершению преступлений.
К дополнительным способам можно также отнести стимулирующее воздействие норм права. Таким способом оказывают влияние поощрительные нормы, т. е. нормы, в которых предусмотрено поощрение за активное правомерное поведение (например, за изобретательскую, рационализаторскую деятельность).
С указанными способами правового регулирования (как основными, так и дополнительными) пересекаются, взаимодействуют неюридические способы влияния на сознание, волю, а значит, и поведение людей в обществе. Так, нормы права, правовые акты (как нормативные, так и индивидуальные), другие правовые явления обладают информационным воздействием. Через них доводится до сведения людей информация, которую они могут использовать в своих интересах. Правовые явления информируют людей о возможном и должном в общественной жизни, о последствиях юридически значимого поведения, позволяют предвидеть последствия своего поведения и поведения других людей в тех сферах жизни, которые охватываются правовым регулированием.
Типы правового регулирования
В зависимости от соотношения в способах правового регулирования запретов и дозволений принято выделять два типа правового регул ирования.
Первый гласит: дозволено все, кроме прямо запрещенного в законе. На этой формуле построен общедозволительный тип правового регулирования. По этому типу в регулируемых правом отношениях устанавливаются строго и четко сформулированные запреты. Как правило, объем этих запретов невелик, а объем дозволений не определен: все, что не запрещено. Например, право допускает для членов общества любые способы умножения материальных благ, кроме прямо запрещенных законом. Данный тип правового регулирования способствует (или хотя бы не препятствует) проявлениям инициативности, активности, самостоятельности в решении жизненных задач. Общедозволительный тип правового регулирования характерен для отношений, регулируемых гражданским правом.
Вторая формула правового регулирования гласит: запрещено все, кроме прямо разрешенного. Это означает, что участник правовых отношений этого типа может совершить только действия, которые прямо разрешены законом, все остальные действия запрещены. Этот тип правового регулирования принято называть разрешительным. Данный тип присущ тем отраслям права, которые связаны, например, с государственным управлением (административное право). Здесь в законе указывается точный, строго ограниченный объем правомочий; все, что выходит за пределы компетенции властвующего субъекта, категорически запрещено.
Безусловно, нет отраслей права, построенных на одном типе правового регулирования. Так, в гражданское право вкраплены элементы разрешительного типа, а в административном праве можно встретить нормы, регулирующие отношения управления по общедозволительному типу.
Вместе с тем достаточно очевидно, что общедозволительный тип правового регулирования связан с закреплением в праве социальной свободы, с нравом человека на выбор способов и средств достижения поставленных целей. Разрешительный тип правового регулирования вытекает из необходимости высокой и строгой упорядоченности общественных отношений, последовательной реализации принципов законности. Разрешительный тип правового регулирования является единственным при применении мер юридической ответственности и ряда других мер государственного принуждения.
Выводы
Анализ разнообразных юридических форм и средств воздействия на поведение людей и общественные отношения позволяет выяснить, какие из них наиболее оптимальны. эффективны в данных условиях, каких результатов можно достичь, используя те или иные юридические средства в том или ином их сочетании.
Исследование механизма правового регулирования позволит вооружить законодателя набором инструментов — оптимальных юридических средств и правовых механизмов — для эффективного решения задач, стоящих на том или ином этапе развития общества.
Знание механизма правового регулирования со всеми его элементами позволит грамотно осуществлять правореализаци- онную юридическую деятельность.
Пути повышения эффективности правового регулирования
— это соотношение между результатом правового регулирования и стоящей перед ним целью. Судя по количеству совершаемых в нашей стране правонарушений, в сфере правового регулирования еще имеется немало проблем, связанных с его эффективностью.
Повышение эффективности правового регулирования возможно на следующих основных направлениях:
- совершенствование процесса правотворчества (нормы права должны в максимальной степени соответствовать объективно складывающимся общественным отношениям);
- совершенствование правоприменения. Нужно создавать с помощью юридических средств такое положение, когда соблюдение закона будет выгоднее его нарушения;
- совершенствование судебной системы (приведение ее в такое состояние, когда гражданам будет намного выгоднее обращаться за решением спорных вопросов именно в суд, а не к чиновникам и, тем более, к криминалитету);
- повышение уровня правосознания и правовой культуры населения (преодоление правового нигилизма как еще довольно распространенного общественного явления путем комплекса образовательных, воспитательных и иных мер). Повышение уровня правосознания и правовой культуры, в свою очередь, будет влиять позитивно на качество правового регулирования, на укрепление законности и правопорядка.
Правове регулювання це дія права на суспільні відносини з допомогою використання певних юридичних засобів
Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулювання.
Останнє споконвічно покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.
В умовах формування в Україні основ правової держави роль і значення правового регулювання суспільних відносин набувають особливої актуальності. Адже головною ознакою моделі держави, що характеризуються як правова, виступає саме ознака високої правової урегульованості суспільних відносин.
При всій широті предмета правового регулювання, до нього входять не всі суспільні відносини, а ті з них, що мають певні ознаки. Це відносини:
- що виникають між людьми та їх об’єднаннями. Не є предметом правового регулювання явища об’єктивної дійсності, що розвиваються за законами природи - фізичні, хімічні, біологічні процеси, стихійні явища - землетруси, повені тощо. Проте деякі з цих явищ і процесів або їхні результати можуть враховуватись як юридичні факти (наприклад, умови і порядок виплати страхових сум за збитки, завдані землетрусом);
- суб’єкти яких є свідомими й вольовими їх учасниками. Право не може регулювати дії, що не залежать від свідомої волі людини - психічно хворих людей або тих, що перебувають під гіпнозом;
- які, з точки зору держави, мають принципове значення для неї, об’єднань людей, конкретних осіб. Коло таких відносин не установлене. Воно змінюється залежно від конкретних умов того чи іншого етапу розвитку суспільства;
- що об’єктивно потребують і піддаються юридичній регламентації. Дружба, любов тощо не можуть підлягати правовому регулюванню і підпадають під дію інших соціальних норм - моралі, звичаїв.
Отже, ознаки правового регулювання:
- правове регулювання - різновид соціального регулювання;
- за допомогою правового регулювання відносини між суб"єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;
- правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов"язане з реальними відносинами;
- правове регулювання має цілеспрямований характер - спрямоване на задоволення законних інтересів суб"єктів права;
- правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;
- правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.
Предметом правового регулювання є найважливіші, з точки зору держави, суспільні відносини, що об’єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню, і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками.
Слід зауважити, що з розвитком суспільства змінюється і предмет правового регулювання. Одні відносини відмирають і тому виходять зі сфери правового регулювання (наприклад відносини, пов’язані з існуванням спадкової монархії), інші - починають активно впливати на життя суспільства, і тому виникає потреба в їх правовому врегулюванні (взаємовідносини з навколишнім середовищем, використання ЕОМ і т.ін.).
Не слід плутати два явища: правове регулювання і правовий вплив. Термін "регулювання" походить від латинського слова "regulo" (правило) і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. Термін "вплив" означає вплив на що-небудь за допомогою системи дій. Смислове навантаження у цих двох категорій є близьким, частково збігається, але не є однозначним.
Правовий вплив - це узятий в єдності та різноманітті весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як правових, так і неправових засобів.
Засоби правового регулювання
Право можна оцінювати і як засіб (інструмент) для вирішення практично значимих задач суспільства, для задоволення інтересів людей. Даний підхід у юридичній науці називають інструментальним, у рамках якого і досліджуються правові засоби.
Як і багато юридичних понять, правові засоби спочатку аналізувалися на галузевому рівні - у сфері цивільного права.
С.С. Алексєєв виділяє наступні показники правових засобів:
- субстанціональність правових явищ;
- можливість їхнього використання суб"єктами;
- наявність у правових явищах соціальної сили, свого роду юридичної енергії.
Правові явища як субстанціональні явища різноманітні.
У розвитих правових системах, при досить високому ступені інституціоналізації правових явищ, той чи інший правовий засіб, причому це може бути той самий правовий засіб, виступає в різному виді в залежності від рівня, на якому розглядається юридичний інструментарій.
С.С. Алексєєв виділяє три таких рівні:
- по-перше, рівень первинних правових засобів - елементів механізму правового регулювання в цілому і його найважливіших підрозділах; це насамперед, юридичні норми, а також суб"єктивні юридичні права і юридичні обов"язки; отут правовий засіб є, по суті, шляхом, загальним напрямком у вирішенні життєвої проблеми;
- по-друге, рівень сформованих правових форм, нормативно виражених звичайно у виді інститутів - окремих утворень, юридичних чи режимів комплексів взаємозалежних правових утворень і режимів, що представляють собою юридично діючі форми рішення життєвих проблем (наприклад, договір як спосіб організації робіт і оплати їхніх результатів);
- по-третє, операційний рівень - конкретні юридичні засоби, що знаходяться безпосередньо в оперативному розпорядженні тих чи інших суб"єктів, наприклад, договір громадянина, що здобуває будинок, який пустує, із сільськогосподарським підприємством на вирощування і продаж сільськогосподарської продукції, договір, що у даному випадку є способом організації, взаємин між громадянами, що проживають у містах чи селищах міського типу, і сільськогосподарськими підприємствами.
Тепер про таку рису правових засобів, як можливість їхнього використання суб"єктами. Вона характеризує глибоку взаємодію правових засобів із соціальною діяльністю.
У цій взаємодії - дві площини. Одна з них очевидна - діяльність по використанню правових засобів у практичному житті.
Іншими словами, хоча правові засоби є явища субстанціональні, у них, у самому їхньому бутті присутній момент, що виражає перспективу використання, - можливості того, що відомі суб"єкти „візьмуть їх у руки” і доможуться з їх допомогою потрібного, очікуваного результату. З розглянутої точки зору питання використання правових засобів є вирішальною частиною юридичної практики - і в той же час важливим і перспективним напрямком розвитку юридичної науки.
У взаємодії соціальної діяльності і правових засобів є й інша, не менш значима площина. Причому тут мова йде не про такий своєрідний різновид соціальної діяльності, яку можна назвати правовий (саме той характер має використання правових засобів), а про соціальну діяльність у самому точному і строгому змісті - про діяльність, у якій реалізуються соціальне життя незалежно від форм її існування й опосередкування.
Соціальна діяльність у зазначеному глибокому змісті при переході людства на стадію цивілізації є необхідною і найближчою основою правових засобів, багато в чому визначальними є і їхнє існування, і їхні особливості, їхній розвиток.
Взаємодіючи із суб"єктивною стороною життя суспільства, відзначені елементи і риси діяльності як соціального явища одержують вираження в правах і обов"язках (заборонах).
Права й обов"язки зв"язані з державною владою, її апаратом, здобувають обов"язковий характер, стають юридичними правами й обов"язками й у цій якості виступають як необхідні і первинні правові засоби. Саме з юридичних прав і обов"язків починається формування правового інструментарію, усієї системи правових засобів.
Тепер розглянемо такий показник правових засобів, як наявність у них соціальної сили.
Визначені правові форми тому і відокремлюються в стійкі інституційні утворення, тому і використовуються суб"єктами, що мають соціальну силу. У них, отже, закладені такі можливості, такий потенціал, що дозволяють справитися з труднощами, перебороти перешкоди, забезпечити рішення назрілого життєвого питання. Треба звернути увагу лише на те, що в юридичному інструментарії закладена не взагалі соціальна сила, а правова сила, що реалізує свого роду юридичну енергію.
Підсумовуючи сказане, можна виділити такі ознаки правових засобів:
- виражають собою юридичні способи забезпечення інтересів суб"єктів права;
- сполучаючись певним чином, вони виступають основними "працюючими частинами" дії права, правового регулювання, правових режимів;
- мають юридичну чинність і підтримуються державою.
Таким чином, правові засоби - це об’єктові субстанціональні правові явища, що володіють фіксованими властивостями, що дозволяють реалізувати потенціал права, його силу.
У залежності від галузевої приналежності правові засоби можуть бути конституційними, цивільними, адміністративними і т.п.; у залежності від характеру - матеріальними і процесуальними; у залежності від функціональної ролі - регулятивними й охоронними; у залежності від інформаційно-психологічної спрямованості (чиїм інтересам віддається перевага) - стимулюючими (заохочення, пільги, дозволи) і обмежуючими (покарання, заборони, обов"язки).
Стадії правового регулювання
Правове регулювання являє собою процес послідовного використання правових засобів для розвитку суспільних відносин, шляхом врегулювання поведінки їхніх учасників, тобто механізм правового регулювання складається з ряду стадій.
Перша стадія механізму правового регулювання - стадія загальної дії правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб"єкта, умов виникнення прав, обов"язків, повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм правотворчості).
Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можлива лише за наявності норми права, об"єктивованій у законі про пенсії. Однак, як загальне правило, дана норма не вирішує питання про те, кому саме буде нарахована пенсія. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, здійснювані на другій стадії.
Друга стадія механізму правового регулювання пов"язана з виникненням конкретних суб"єктивних прав і обов"язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов"язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).
Дія механізму у пенсійних справах починається після звернення громадянина С. до установи соціального забезпечення і винесення рішення про призначення йому пенсії на основі загальної юридичної норми.
Винесення індивідуального розпорядження про призначення пенсії означає індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб"єктивне юридичне право і суб"єктивний юридичний обов"язок.
Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадянину С. (індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб"єктивного права на одержання пенсії, а орган соціального забезпечення набуває суб"єктивного обов"язку нарахувати і виплачувати йому пенсію (правовідносини). З наведеного випливає, що реалізацією суб"єктивного юридичного права громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб"єктивного юридичного обов"язку органу соціального забезпечення - видача пенсії.
У разі правомірної поведінки суб"єктів правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.
Третя стадія механізму правового регулювання - застосування санкцій правової норми - виникає у випадках неправомірної поведінки суб"єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона - правопорушники - зазнає втрат державно-владного характеру за вчинені правопорушення (вступає в дію механізм покладання юридичної відповідальності).
Типи правового регулювання
Під типами правового регулювання розуміють особливості загального порядку регулювання того, на чому базується правове регулювання в даному конкретному випадку: дозволу чи заборони.
Тип правового регулювання - це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволів і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб"єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму.
Існують такі типи правового регулювання:
- загальний дозвіл - це тип правового регулювання, що базується на своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші дії. Виняток становлять випадки прямої заборони законом тих чи інших дій. Отже, цей тип правового регулювання виходить з формули: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом. За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-як угоди, за винятком тих заборон, що передбачені в законі);
- загальна заборона (цей тип правового регулювання ще називають звільненням від заборони) - тип правового регулювання, основу якого складає загальна заборона певних видів дій, але при цьому формулюється конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони. У цьому типі правового регулювання реалізується принцип: заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом. За цим типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін. (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі).
У демократичній державі застосування першого типу правового регулювання (загального дозволу) характерне для врегулювання, насамперед, поведінки людей, а другого (загальної заборони) - для врегулювання діяльності держави, її органів та їх посадових осіб.
